Атаманюк Володимир Михайлович
Володимир народився 30 березня 1970 року. Був другою дитиною в сім'ї Михайла та Ганни Атаманюків. У дитинстві був чемним та слухняним, у всьому допомогав батькам. Зі своїм братом Ігорем вони стали юними дослідниками, любили разом проводити час і майструвати щось своїми руками. З дитинства Володик мріяв про власну машину, цікавився технікою і хотів якнайшвидше сісти за кермо. Ще він любив пізнавати і вивчати сільське господарство.
З осені 1976 року вчився в Хімчинській восьмирічній школі. Легко і швидко вивчав такі науки як математика, історія і біологія. Вчителі запам'ятали його старанним та відповідальним учнем, який мав великий потенціал. Після закінчення школи Володимир продовжив навчання вже у Рогатинському технікумі, де вчився на ветеринара до 1989 року.
З юнацтва цікавився спортом - любив лижі, велоспорт і часто їздив на змагання. Згодом Володя виявив пристрасть до музики. Опанував музичні інструменти та вивчив чимало традиційних пісень. На весіллях грав у духовому оркестрі на трубі, а з друзями - у ВІА на ударних інструментах.
Після навчання повернувся у рідне село, де працював у колгоспі ветеринаром. Коли настав час йти на строкову службу, був дуже захопленим і з нетерпінням чекав першого дня. У 1989 році став солдатом-строковиком.
Під час служби він проявляв увагу до своєї майбутньої дружини: писав листи та через брата Ігоря передавав їй подарунки.
У 1991 році Володимир повернувся додому мужнім та вродливим легенем. Продовжив працювати у колгоспі ветеринаром. Він також їздив на полонини, щоб допомагати людям і лікувати їхніх тварин.
У 1994 році одружився з Галиною, разом збудували власний дім (саме цей момент запам’ятався дружині найбільше, адже це був початок їхнього спільного господарства і життя). У шлюбі разом виховали двох дітей - Ольгу та Назарія, одружили їх та діждали чотирьох онуків.
Володимир був сильним чоловіком, що став опорою сім'ї. У складних обставинах він завжди відстоював своє та оберігав рідних, вперто та цілеспрямовано йшов до своєї мети.
Володя був для дружини прихистком та захистом у кожній ситуації. «Сильно підтримував мене і майже замінив батька, адже я у 27 років втратила його. Часто у словах та інтонації чоловіка можна було почути його силу та стійкість», - згадує дружина.
Головним захопленням його життя були коні. Весь час вони були поруч і допомагали у господарстві. У Володі був найвірніший друг - кінь Буян. Він прожив разом із господарем довге життя, вірно служачи йому, аж поки не постарів настільки, що вже не міг працювати. Коли коня забирали від дому востаннє, сусіди бачили на його очах сльози, а Володя втік звідти, щоб не бачити цього і не страждати.
Протягом життя Володимир був як суворим, так і веселим. Постійно у компанії смішив і веселив знайомих. Любив проводити час з вірними друзями, співати, розважатись. У його житті завжди звучали пісні: як би важко не було, у душі жила музика.
«Любив співати українські пісні, російські ненавидів. Співав постійно. Навіть у найтяжчі часи, як би не боліло на душі, він тихо, майже пошепки, наспівував», - згадує Галина.
Командир каже, що побратими згадують його з піснями, бо він часто співав, вмикав музику в машині і завжди тихенько мугикав мелодії. Володимир мріяв відвідати всі області, кожне містечко України, адже казав: «Я не хочу за кордон, я хочу відвідати кожен закуток нашої України. Вона така файна, а ми її не цінуємо і їдемо на чужину!» Також хотів вирушити в подорож своїм авто, бо «там де є земля, там має їхати машина!»
Біля свого дому Володимир висадив понад сто хвойних дерев, тож поруч із ним завжди шумів вічнозелений ліс.
Володя постійно навчав дітей та онуків своїм прикладом та чуйними словами: «Спочатку ви маєте навчитися слухати, а потім говорити», «Щоб все зрозуміти, треба більше прожити!».
Життя Володимира було дуже різнобарвним, сповненим емоцій, складних ситуацій та теплих моментів. Все змінилось в один момент, коли ворог нахабно ввірвався в його життя.
24.02.2022
24 лютого 2022 року о 4 ранку, українці почули вибухи. Вже тоді Володимир знав, що не боїться і готовий. Він не хотів тікати за кордон чи ховатися в найдальших закутках своєї країни. Володя мужньо взяв свої обладунки і вже на дев’ятий день повномасштабного вторгнення, 4 березня 2022 року, став на захист рідної землі в складі Збройних сил України.
Його бойовий шлях почався на Коломийщині у військовій частині А1267.
З квітня по серпень 2023 року Володимир був у відрядженні на сході країни, в місті Краматорськ. У складі військової частини А1606(А2012) на місцевому аеродромі він разом із побратимами виявляв ворожі повітряні цілі - літаки, ракети, «шахеди» та дрони. Вони працювали 24/7 заради збереження спокою та життів сотень українців. Восени Володя знову повернувся на Коломийщину.
У серпні 2024 року його відрядили у в/ч А4882 в місто Нікополь з подальшим вибуттям у район виконання бойових завдань на Дніпропетровщину (м. Кривий Ріг). Там Володимир був у складі групи виявлення повітряних цілей, де невпинно працював, допомагаючи захищати країну від ворожих атак. У грудні 2024 року повернувся у в/ч А1267 на Коломийщину.
На початку 2025 року його відправили в оперативне підпорядкування тактичної групи ППО «Суми» м. Суми для виконання бойових завдань. Там він перебував у складі тактичної вогневої групи по знищенню ворожих повітряних цілей, які летіли по нашому мирному населенню, лікарнях, дитячих садочках, школах. Це був складний час для Володі та його побратимів. Постійні чергування, систематичні нічні виїзди та блискавичне реагування на небезпеку рятували життя українців у тилу. Люди спокійно спали та планували майбутнє, поки Володимир з побратимами стояли на варті правди і свободи. У квітні 2025 року повернувся на Коломийщину.
З липня 2025 року солдат Атаманюк Володимир Михайлович, на псевдо Атаман, виконував бойові (спеціальні) завдання, пов’язані з ризиком для життя під час заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації в першому ешелоні оборони в Сумській області в зоні відповідальності УВ «Курськ» (УВ «Північ)» в оперативному підпорядкуванні 103-ї окремої бригади територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького (103 ОБрТрО). Солдат Атаманюк в ході виконання бойових завдань проявив себе, як сміливий та рішучий воїн, який з честю та гідністю виконував завдання з захисту суверенітету та територіальної цілісності України. Ризикуючи власним життям, під мінометними та артилерійськими обстрілами, скидами з БпЛА, ударами FPV-дронів Володимир успішно виконував поставлені перед ним бойові завдання, незважаючи на постійну високу загрозу своєму життю та здоров’ю. Мав високі морально-ділові якості.
Виконував бойові завдання на передових позиціях на лінії державного кордону в зоні відповідальності підрозділу в районах населених пунктів Будки, Іскрисківщина та Безсалівка Сумського району Сумської області.
В подальшому, заслуживши авторитет та високу довіру серед командування, Атаман почав виконувати завдання по підвозу та евакуації особового складу до точок евакуації, звідки особовий склад вирушає на позиції на передньому краю оборони. Володимир володів картографічними даними цієї місцевості, що дозволяло йому швидко та найбільш безпечно доставляти групи бійців на найбільш можливу відстань до позицій на передньому краю оборони, а також оперативно здійснювати евакуацію поранених, в тому числі важкопоранених, що неодноразово дозволило зберегти життя та здоров’я військовослужбовцям.
Так, 06.01.2026 року близько 18:00 солдат Атаманюк на автомобілі типу пікап здійснив виїзд на максимально допустиму відстань від лінії кордону з метою евакуації групи бійців, які того ж дня отримали поранення різного ступеню. Ризикуючи власним життям, Володимир успішно виконав поставлене завдання та врятував побратимів.
18.03.2026 року близько 06:00 Атаман вкотре здійснював евакуацію поранених військовослужбовців з району населеного пункту Іскрисківщина Сумської області. Перебуваючи за кермом автомобіля, забравши поранених військовослужбовців з визначеної точки евакуації, група вирушила до медичної роти. Рухаючись евакуаційним автомобілем в районі населеного пункту Гиріне Сумської області, солдат Атаманюк В. М. помітив, що до них наближається ворожий ударний FPV-дрон з прикріпленою до нього великою бойовою частиною. Не розгубившись, та розуміючи всю відповідальність за життя та здоров’я поранених побратимів, які на той час перебували в кузові автомобіля та потребували невідкладної медичної допомоги, проявивши винятковий героїзм та сміливість, сталевим характером та майстерністю зумів ухилитися від удару FPV-дрону, який в той момент заходив на удар та в ту ж мить вибухнув неподалік авто. Діями Володимира було врятовано життя щонайменше двох військовослужбовців. В подальшому евакуаційна група дісталася до медичної роти, де всім була надана допомога.
24.03.2026 року Атаману знову було поставлено завдання доставити евакуаційну групу на визначену точку в районі населеного пункту Будки Сумської області для евакуації важкопоранених військовослужбовців, життя яких було під прямою загрозою через тяжкість поранень і неможливість самостійно пересуватися. Близько 18:30 рухаючись визначеним маршрутом з евакуаційною групою на автомобілі в районі населеного пункту Гиріне Сумської області, солдат Атаманюк, який перебував за кермом автомобіля, акустично та візуально помітив ворожий ударний дрон типу «Молнія», який рухався з бойовою частиною в бік автомобіля. Володимир розумів всю відповідальність за життя та здоров’я побратимів, які на той час були поруч. Проявивши мужність, героїзм та сміливість, розуміючи, що ухилитися від удару ворожого дрону є неможливо, оскільки той перебував в декількох метрах та заходив на удар, прийняв удар на частину автомобіля, де перебував сам. Такі його дії врятували життя військовослужбовців евакуаційної групи, однак сам Володимир внаслідок вибуху отримав травми несумісні з життя.
«Під час виконання бойових завдань солдат Атаманюк В. М. щоразу показував високу бойову готовність до виконання поставлених завдань та демонстрував зразкове виконання покладених на нього обов’язків, вірність військовій присязі, незламність, витримку, силу духу українського воїна», - командир Володимира у Сумській області Василь Васильович.
За свою службу був нагороджений чотирма грамотами:
Також нагороджений:
Спогади про воїна Володимира
«Володимир був людиною великої сили духу, честі та відданості своїй справі. Він вирізнявся відповідальністю, наполегливістю та готовністю допомогти іншим. Його характер формувався на принципах справедливості, поваги до людей і любові до рідної землі.
Ставши на захист Батьківщини, Володимир проявив справжню мужність і незламність. У складних обставинах залишався рішучим, холоднокровним і впевненим у своїх діях. Побратими знали його як надійного товариша, людину слова, яка завжди підставить плече та не залишить у біді.
Він не боявся труднощів і небезпеки, адже розумів відповідальність за майбутнє своєї країни та своїх близьких. Його відвага була не лише у вчинках, а й у щоденному виборі - залишатися вірним присязі, обов’язку і власним переконанням.
Світла пам’ять про нього назавжди залишиться в серцях побратимів, друзів і всіх, хто його знав. Він віддав найцінніше - своє життя - заради миру і свободи, залишившись прикладом справжнього Героя», - командир Володимира.
«Для мене дідо був прикладом справжнього чоловіка. Він був надзвичайно розумний, мав досвід і міг дати поради, які дійсно допомагали. Він був мужнім, добрим і дуже чесним, любив справедливість. Для мене дідо назавжди залишиться людиною, з якої слід брати приклад.
Найбільше мені запам’яталися дідові слова: «Краще зробити і шкодувати, ніж шкодувати про те, що не зробив». Дідо завжди казав, що треба жити так, як хочеться тобі, не звертати уваги на думку інших людей і бути людяним, бо як ти будеш ставитися до людей, так і люди до тебе.
Походи в гори з дідом і сімейні застілля - моменти, які найбільше мені запам’яталися. Дідо любив подорожувати, гори, і коли приїжджав у відпустку, завжди питав, коли ми їдемо в новий похід. Ще один з яскравих спогадів, як ми вдвох висадили цілий город картоплі. Тоді це здавалося важкою справою, а зараз один з найкращих спогадів.
А на сімейних застіллях було цікаво слухати його розповіді про життя, з яких можна було б написати цілу книгу», - Анастасія, найстарша онука Володимира.
«Батько Володя. Якби рік тому мене спитали хто він для мене, то я б з упевненістю сказала, що це той на кого можна покластись. Щодня відтоді, як я дізналася про його смерть, згадую як він поводився, його улюблені фрази та рухи. Улюбленим моментом було, те як він після сімейних посиденьок сідав на піч (піч у нас удома одразу на кухні) і з посмішкою махав ногами.
Іншим таким моментом був вечір мого дня народження. Ми повертались додому автобусом і батько всією дорогою тримав мій торт. Він був такий величезний. Батько встав біля свого дому (по-сусідству з нашим, тільки вище) і я так чітко запам’ятала його міцні руки. В одній руці він тримає мій торт, в іншій подарунки - саме так це збереглося в моїй пам’яті.
Ще дуже цінним спогадом є для мене те, як влітку 2024 року на Володимира ми зібралися у нього, щоб привітати з Днем ангела. Було дуже багато друзів і родичів, стіл стояв на вулиці і вже ближче до вечора нам стало трохи сумно. Ми знайшли волейбольний м’яч і почали грати. Я, він, Сандра, Люба, Дмитро та Іван. Ми так цікаво грали, сміялись, говорили, чітко відбивали м’яч, він так високо злітав від ударів, а батько казав: «Так аби вспіти подумати як і кому відбити!».
І таких спогадів дуже багато, з самого дитинства він був найближчим вуйком. У мене надзвичайно багато спогадів із ним, тому я ніколи його не забуду, адже він назавжди залишиться частинкою мого серця», - Софія, племінниця Володимира.
«Володя, мій брат, він завжди був для мене по-справжньому людиною сильної волі, щирим, готовим завжди допомогти та порадіти. Він був прикладом. Словами передати його любов до мене та моєї сім’ї неможливо.
В нас була традиція зустрічатися на свята та дні народження, відмічати разом, цілою родиною, де завжди жартували та згадували якісь цікаві розповіді наших предків.
Зараз найчастіше згадую його тихий спокійний погляд, голос, як ми разом співали пісні, яких навчила нас мама. Згадую сімейні походи в гори на відпочинок, які він дуже любив, як святкували родинні свята і кожен день спогади пробігають його цим коротким життям, а саме як розуміли одне одного без слів і могли довіряти один одному.
Найбільше цінувала і ціную за підтримку і допомогу в життя. Володя був для мене порадником і опоро,ю на яку можна було надіятися і опиратися. Важливо те, що він навчав завжди бути людяним в кожному випадку, любити родину, бути невідказним для друзів та людей, які потребують його допомоги.
Мені завжди буде не вистачати його теплоти та доброти і посмішки», - Любов, сестра Володимира.
«Для мене дідо був підтримкою у важливих і важких моментах, а також прикладом мужності, патріотизму, оптимізму. Він був добрий і чесний. Завжди казав мені, що потрібно вірити в себе та не здаватися. Також він казав, що ніхто не знає що буде завтра ,тому потрібно жити зараз. Мій дідусь завжди міг підібрати слова, які допоможуть. Найбільше мені запамʼяталося те, як ми з моїм дідусем ходили в гори. Ми обходили багато гір і кожен момент мені запамʼятався, а також те, як він приїжджав у відпустку. Я завжди чекала цих моментів. Мій дідусь міг знайти час для мене. А ще ми разом збирали яблука у саду та влаштовували сімейні застілля, на яких проводили час з усією родиною. Мій дідусь завжди залишиться у моєму серці як добра, щира, ввічлива людина та як найкращий дідусь у світі», - Анна, онука Володимира.
«Тато був для мене найріднішою людиною, опорою та прикладом сили і доброти. Він завжди підтримував мене та вчив бути чесним і сміливим.
Найбільше ми любили проводити час разом: гуляти, розмовляти, їздити кудись або просто бути поруч удома.
Мій улюблений спогад це проведений час удвох, де ми могли поговорити на теми різного характеру. Тато навчив мене бути сильним, поважати людей, тримати слово і ніколи не здаватися.
Я запам’ятав його добрим, турботливим, мужнім і люблячим татом. Іноді він був суворим, але завжди незамінним. Він був для мене всім, але наших спільних моментів вже не буде ніколи, на жаль», - Назарій, син Володимира.
«Для мене дідо був щирим, сильним і сміливим, завжди з посмішкою.
Дідо завжди казав мені Тьомич, казав що я моцний і маю дивитись за бабою поки його нема дома.
Багато було класних моментів з дідом, з ним ніколи не було скучно. Я завжди хотів щось з ним робити. Найбільше мені запамʼяталося за останній час як дідо сюрпризом приїхав на Різдво додому. Це було Різдвяне диво для мене», - Артем, онук Володимира.
«Дідо був завжди усміхнений, веселий, особливий для мене. Дідо говорив мені, що я його «миш». Його обійми назавжди залишаться зі мною.
Приємних моментів було багато. Останній був як дідо повернувся, подарував мені синю троянду, яка стала особливою для мене. Я дуже люблю діда і скучаю за ним», - Єва, онука Володимира.
«У дитинстві ми завжди були разом — гралися, ділили на двох один велосипед, ганяли м’яча так, що в неділю батьки не мали від нас спокою. Мама змушувала нас плести капці. Ми трохи плели, а трохи - ні, бо більше хотілося бігати, сміятися й насолоджуватися дитинством.
Потім ми підросли, і життя повело нас дорогою служби. Спочатку Володя пішов в армію, а вже за 2 роки пішов я.
Після служби ми знову повернулися до спільної праці - разом фірманили в лісі, їздили по дрова, возили платви, будували, мурували, допомагали один одному в усьому. Без поради один одного не бралися ні за одну серйозну справу. Він завжди був для мене не просто братом - він був підтримкою, порадником, людиною, на яку можна було покластися в будь-яку хвилину.
Він був мужнім і впертим завжди стояв на своєму. Якщо вже щось обдумав і сказав - то це була тверда, сильна думка, яку нелегко було змінити. Але водночас Володя вмів слухати, особливо коли ми говорили по-братськи, щиро, від серця.
Всього чотири букви - БРАТ. Але як багато ховається за цим словом: дружба, вірність, справедливість, підтримка, взаєморозуміння, порада, допомога, теплі слова, повага. Усе це - про мого старшого брата.
Наші поїздки в ліс по дрова, зимові прогулянки засніженою дорогою на возі, коники з дзвіночками - це назавжди залишиться у моїй пам’яті як найтепліші спогади.
Також пам’ятаю як у лютому Володя приїхав у відпустку на кілька днів. У перший вечір ми зібралися всією сім’єю, шоб поговорити і набутись. А в останній день перед від’їздом на Сумщину я пішов до Володі, бо проведеного разом часу завжди було мало. Ми довго сиділи вдвох, може 3 години. Планували, що будемо робити в наступній відпустці і після нашої перемоги. Назавжди запам’ятаю ці години наодинці з братом, нашу щиру розмову і його поради.
На жаль, усе зупинилося в одну мить, і назад уже нічого не повернути. Залишилися лише спогади, думки і тиша, в якій так сильно бракує Володі. Але для мене він назавжди залишиться не просто братом, а частиною мого серця»,- Ігор, брат Володимира.
«Тато для мене був справжнім прикладом... він був не просто батьком - він був моїм найріднішим другом, моєю опорою і захистом. Людиною, яка завжди розуміла без слів, підтримувала в найважчі моменти і щиро раділа кожній моїй перемозі.
Його любов була безмежною, а серце-неймовіцрно добрим і щирим. Мені так не вистачає його голосу, його порад, його обіймів... цей біль неможливо передати словами. Але я знаю, що він завжди поруч - у моєму серці, у спогадах, у всьому, що я роблю. Я безмежно вдячна за те, що саме він був моїм татом... і назавжди ним залишиться.
Найбільше я любила їхати з татом у машині і говорити про все на світі... Саме в ті моменти вавн був не просто батьком, він був моїм найкращим другом. Ми могли рогорити про все: сміятися, ділитися думками, мріяти... І мені здавалося, що поки він поруч - все буде добре.
Мій найулюбленіший спогад з моїм татом це його 55-й день народження... Коли я поїхала його привітати на схід. Він зовсім не очікував мене побачити - і в його очах було стільки щирого здивування і радості, що цей момент назавжди закарбувався у моєму серці.
Ми були разом зовсім не довго - десь годину... Але це була особлива година, наповнена теплом, любов’ю і справжніми емоціями. Тоді не потрібно було багато слів - просто бути поруч було найбільшим щастям.
Тепер я згадую це з ніжністю і болем водночас... Бо ці миті стали для мене безцінними. І я безмежно вдячна долі за той день, ту зустріч, за можливість обійняти його і побути разом
Тато навчив мене дуже багато в житті. Він вчив бути чесною з людьми - і в першу чергу з самою собою. Вчив людяності й справедливості, вчив любити та поважати рідних і старших. Вчив не здаватися, навіть коли важко. Він завжди казав: “Краще спробувати і, можливо, пошкодувати, ніж усе життя шкодувати, що навіть не наважилась”
Завдяки йому я не боюся робити кроки вперед, пробувати нове і вірити в себе», - Ольга, донька Володимира.
«Коли у 1997 році я прийшла невісткою до родини Атаманюків, мене радо зустрічав Володя — разом із музикантами він грав на бубні, створюючи теплу й щиру атмосферу. Він був надзвичайно працьовитим і завжди готовим прийти на допомогу в будь-яку хвилину.
Особливо запам’ятався один кумедний випадок. Ми поїхали в ліс по дрова, завантажили їх, і Володя каже: «Зав’язувати фіру, давай кота бігом!» А я не знала, що «кіт» — це просто палиця завдовжки близько метра, якою закріплюють вантаж. Я ж подумала, що мова йде про справжнього кота. Тоді ми сміялися до сліз.
Ще один яскравий спогад — одного зимового дня, коли падав лапатий сніг, Володя прибіг до нас з Ігорем і сказав швидко запрягати коней, щоб просто проїхатися селом. Ми зачепили на коней дзвіночки й поїхали до Софійкового мосту та назад — просто для радості, для душі, щоб насолодитися тією миттю.
Він був людиною, яка вміла щиро радіти життю і кожній його миті. Любив подорожувати, ходити в гори, просто гуляти лісом, який сам же й садив власними руками.
Коли його брат Ігор пішов на війну, Володя не вагаючись пішов за ним. Він мужньо став на захист батьків, жінок, дітей і всієї Батьківщини. У важкий для мене час, коли Ігор десять днів не виходив на зв’язок, саме Володя завжди телефонував, підтримував, запитував, говорив зі мною і повторював: «Аби ми лиш почули його голос».
Володимир був опорою для всієї родини — мужній, сильний, відважний. Я безмежно вдячна йому за те, що він стояв на варті нашої свободи та незалежності.
Твоя відданість Україні — це приклад для нас усіх. Дякую!» - Людмила, дружина Ігоря.